То був незвичайний день, братики. Мертве тєло витягли геть, узніков у всій в’язниці змусили сидіти під замком до подальших розпоряджень; не давали ні піщі, ні навіть гарячого чаю. Ми сиділи в камерах, а охраннікі міряли кроками коридори й, тільки-но чули тихесенький шепіт, вигукували: «Стулити писки!», «Замовкнути!» Близько одинадцятої напруження й загальне збудження зросло, в нашу камеру з коридора хлюпнула вонь переляку, а тоді ми угледіли начальника в’язниці й головного наглядача з якимось большим, важним на вигляд чєловєком, що дуже бистро крокував і говорив, мов безумний. Вони, певно, дійшли до кінця коридора, а потім стали повертатись уже повільніше, назад, і ми почули, як начальник в’язниці, гладкий, пітливий білявий мужік, забелькотів: «Атож, сер… Що можна зробити, сер?» — і таке інше. Гурт зупинився біля нашої камери, і головний наглядач відімкнув двері. Тепер ми побачили того важного чєловєка ближче — височенний, сінєглазий, у чудовій одєждє — кращого костюма я в житті не бачив, братики, останній крик моди. Чєловєк уп’явся в нас, жалюгідних узніков, очима й мудро так промовив гарним голосом:

— Уряд більше не в змозі дотримуватися старомодних пенологічних теорій. Коли злочинці вкупі, то ось що виходить. Ви — рознощики злочинності, вона вже процвітає і в місцях покарання. До того ж невдовзі тюрми можуть знадобитися нам для політичних в’язнів.

Я анічогісінько не усьок, братики, але ж він, зрештою, говорив не про мене.

— До карних злочинців, — провадив той чоловік, — таких, як оці пропащі (це вже стосувалося мене, братики, тією ж мірою, як і решти, справжніх прєступніков, до того ж зрадників), краще застосовувати суто лікувальні методи. Тобто вбивати в них злочинний рефлекс. Цілковите переродження протягом одного року. Покарання для них — порожній звук, ви самі бачите. Вони лише тішаться своїм так званим покаранням. І починають убивати один одного.

Тут він утупився своїми крижаними сінімі глазамі в мене, тож я зухвало відказав:

— Перепрошую, сер, але я категорично проти того, що ви оце сказали. Я — не карний злочинець і не пропащий. Інші — можливо, але не я. Головний наглядач спалахнув і гримнув:

— Стули свою кляту пельку, ти! Знаєш, хто перед тобою?

— Нічого, нічого, — заспокоїв його важний чєловєк. Тоді повернувся до начальника в’язниці: — Випробуйте його першого. Юний, зухвалий, розбещений… Бродскі візьметься за нього завтра, а ви можете посидіти й подивитись. Бродскі працює чудово, не хвилюйтесь. І цей розбещений юний хуліган стане як шовковий.

Ці жорстокі слова, братики, поклали початок моїй свободі.

Того ж таки вечора охраннікі відвели мене, брутально штурхаючи, як цапа, до святої святих — кабінету начальника в’язниці. Начальник похмуро блимнув на мене і спитав:

— Гадаю, ти не знаєш, хто це був уранці, чи не так, шість мільйонів шістсот п’ятдесят п’ять тисяч триста двадцять перший? — І, не чекаючи на мою відповідь, повів далі: — Не хто інший, як сам міністр внутрішніх справ! Новий міністрі як то кажуть, нова мітла. Кінець кінцем ці безглузді ідеї й до нас докотились, і наказ є наказ. Але, мушу сказати тобі відверто, я цього не схвалюю. Коли тебе б’ють, ти даєш здачі, адже так? То чому б державі, жорстоко скривдженій хуліганами, не дати і їм у відповідь? Одначе нові погляди це заперечують. За новими поглядами ми повинні з поганих зробити добрих. Все це мені здається вкрай хибним. Га?

— Сер… — почав я якомога шанобливіше. Але головний наглядач, дебелий і червоний як рак-срак — він стояв за кріслом у начальника в’язниці, — урвав мене криком:

— Стули свій брудний писок, ти, падлюко!

— Нехай, нехай, — стомлено махнув рукою начальник в’язниці. — Тебе виправлять, шість мільйонів шістсот п’ятдесят п’ять тисяч триста двадцять перший. Завтра підеш до того Бродскі. Вони вважають, що мине трохи більше двох тижнів, і ти зможеш покинути державну в’язницю. Всього два тижні з чимось — і ти знов у великому вільному світі! Думаю, — реготнув він, — тобі така перспектива подобається?

Я промовчав, а головний наглядач знову гаркнув:

— Відповідай, ти, брудне порося, коли тебе запитує начальник!

— О, звичайно, сер, — сказав я. — Велике вам спасибі, сер. Будьте певні, я старатимусь з усіх сил. Щиро дякую всім, хто сприяв цьому.

— Не треба, — зітхнув начальник в’язниці. — Це не винагорода. Аж ніяк не винагорода. Що ж, ось бланк, його треба підписати. Тут сказано, що ти бажаєш, аби решту твого терміну ув’язнення замінили курсом, як тут кумедно сказано, «виправного лікування». Підпишеш?

— Безперечно, підпишу, сер, — запевнив я. — Величезне вам спасибі! Мені дали ручку, і я гарно, закрутисте вивів свій підпис.

— Гаразд, — мовив начальник в’язниці. — Здається, все.

— З ним хоче поговорити в’язничний капелан, сер, — повідомив головний наглядач.

Мене вивели з кабінету й повели коридором до Бічної каплиці. Один з охранніков усю дорогу толкал мене то в спину, то в голівер, одначе якось знехотя, мляво. Ми пройшли через усю каплицю до контори капів, і мене заштовхали всередину. Кап сидів за столом, і від нього різко воняло дорогими труїлками й шотландським віскі.

— А, маленький шість мільйонів п’ятдесят п’ять тисяч триста двадцять перший! — озвався він. — Сідай. — Тоді мовив до охранніков: — Почекайте за дверима, гаразд?

Вони вийшли. А кап щиро заговорив до мене:

— Я хочу, щоб ти зрозумів одне, хлопче: я до цього непричетний. Якби це мало сенс, я протестував би. Але це марно. І справа не в моїй кар’єрі, а в тому, що мій голос дуже кволий порівняно з криком людей куди могутніших у цій системі. Я зрозуміло висловлююсь?

Я кивнув головою, братики, хоч він молов щось несусвітенне.