Переклад з російської Н. Тищенко та Ф. Динька

Кортец!.. Навряд чи це було його справжнє прізвище, хоч він і запевняв усіх своїх знайомих, що пращуром його був сам “великий іспанський конквістадор” Фернандо Кортец, лютий винищувач індійців і завойовник Мексіки. Але темно-бура шкіра, кошлаті чорні брови, горбатий ніс і м’ясисті губи наводили на думку, що батьківщину “чистокровного іспанського гідальго” Педро Хорхе Кортеца слід шукати десь у Малій Азії… А втім, питання національної приналежності мало непокоїло його. Педро Кортец офіційно вважався підданим якоїсь латиноамериканської республіки і мирно проживав у Парижі, успішно влаштовуючи тут усі свої великі й дрібні справи.

Сьогодні Кортец прокинувся на півгодини раніше ніж звичайно і тому був у поганому настрої. Сидячи перед трюмо в своєму кабінеті, він похмуро слухав конфідент ціальне журчання перукаря, який пурхав коло нього.

Старанно вискоблені щоки Кортеца стали голубими, а роздратоване сопіння його поволі затихало, коли в двері тихо постукали.

— Зайдіть!.. — сердито крикнув Кортец.

Двері прочинилися, почулись легенькі кроки, і Педро Хорхе Кортец побачив у дзеркалі малинові губи покоївки Мадлен.

— Мосьє, — кліпнувши довженними війковими протезами, але не ворухнувши губами, сказала Мадлен, — вас хоче бачити якийсь молодий американець.

Кортец запитливо втупився очима в лялькове обличчя Мадлен у дзеркалі. Мадлен щебетала:

— Одягнутий пристойно. По-французькому розмовляє не зовсім чисто. Прізвища не назвав.

Кортец запитав:

— Скільки він вам дав?

Мадлен скорчила гримаску:

— О!.. Зовсім небагато, мосьє. Долар…

— Хай почекає, — прорік Кортец. — Сніданок подасте сюди, Мадлен.

Він устав, одвів руки назад, і перукар одягнув його гладку постать у халат, по оранжевому шовку якого летіли колібрі і дріботіли молоденькі китаянки, вишиті золотом і сріблом.

Одержавши свій гонорар, перукар зник. Відразу ж ввійшла Мадлен. Вона спритно поставила піднос на круглий столик і підкотила до крісла Кортеца.

Вино, маринована цибулька, сардини і рожеві креветки в маслі. Це, звичайно, був ще не сніданок, а лише прелюдія до сніданку. Мосьє Кортец любив, щоб їжа на круглому столику з’являлась, як сцени в опері, де все відомо і все-таки несподівано. Він налив бокал, понюхав вино і, опустивши коричневі повіки, надпив трохи…

Проте Мадлен не йшла по наступний піднос. Її держав долар, подарований відвідувачем.

— Ну? — запитав Кортец.

— Він чекає, мосьє…

— А-а… Кличте…

Через дві хвилини в кабінет безшумно, мов привид, прослизнув білявий, надзвичайно блідий юнак у недорогому костюмі лазурового кольору, з вузеньким галстуком, схожим на шкурку, скинуту ящіркою.

— Здрастуйте, сер, — сказав він по-російському, заздалегідь видавивши на своєму блідому обличчі приємну посмішку. — Якщо я не помиляюся, ви, здається, добре володієте російською мовою.

Кортец недружелюбно побіжно оглянув гостя.

— Ні, — процідив він крізь зуби, — Ви не помиляєтесь…

— Мене звуть Джейк Бєльський, — вкрадливо промовив гість і заморгав повіками, підфарбованими зеленкою, наче просигналив щось азбукою Морзе. Кортец здивовано витріщився на нього:

— Джейк? Та ще й Бєльський?..

— Так точно, сер. Я народився у Франції, але виріс в Америці. Там усі називали мене Джейком. Я тільки вчора приїхав у Париж із Штатів…

Молодий відвідувач просигналив повіками те, що не договорив, і шанобливо простягнув Кортецу конверт.

— Ось тут вам пише про мене містер Семюель Грегг. Він сказав, що ви добре знаєте його…

Кортец узяв листа і вказав Джейку на крісло. Увійшла Мадлен з новим підносом, на якому димілась печеня.

— Жиго! — промовив Кортец натхненно. І додав: — Екстра!

Та одразу ж згадав про листа і пробурчав, розпечатуючи його:

— Семюель Грегг! Чого йому від мене треба?..

Лист був коротенький і без жодного розділового знака: